У певний час М. Коцюбинський навіть думав розлучитися з дру­жиною і побратися з О. Аплаксіною. Проте сімей­ний обов'язок переважив, О. Аплаксіна пережила письменника на кілька десятків років, але так і зали­шилась до кінця життя самотньою.

Зі шкільної лави всі добре знають перлину світо­вої літератури «Intermezzo», але в жодному підруч­нику не зазначено, що твір написаний у найдрама­тичніший момент особистого життя М. Коцюбинсько­го. Нижче друкується оповідання, яке розказує про епогей внутрішньої трагедії письменника. Оповідан­ня створене на основі документів, листів, спогадів, творів М. Коцюбинського і доповнює розділи «Таєм­ниця агави» і «Загадки «дійових осіб».

• INTERMEZZO*

(оповідання)

Чернігів, 1908 рік

Зелена умбрелька лампи ділила кімнату на два поверхи. Нижній — світлий, і верхній — темний. Мі­сячне сяйво сіялося у вікно і накидало на цей мо­рок невидиму срібну намітку. Під нею він почував себе, як риба заскочена неводом. Щовечора, замкнувшись у кабінеті, робив вигляд, що працює. Навіть тоді, коли наперед знав, що не вичавить із себе ні титли. Він сидів за письмовим столом, гортав книжки, роздивлявся чистий аркуш паперу і дослухався. Аж поки не переконувався, що в хаті все стихло, що Вона (так подумки називав дружину) лягла. Іноді Вона проходила повз зачинені двері, немов незумисне щось чіпляла в сінях, нага­дуючи про себе. В такі хвилини здригався і завми­рав. А раптом увійде? Недбало кине: «Ти б відпочив, любий!»

Ось і зараз він сторожко прислухався до звуків за дверима. Як це могло статися? Лист від його «Беатріче» в руках у дружини! Сором, страх, відчай мішалися в душі. Раптом увійде. Вона... Пояснення, сльози, питання... Сьогодні, як ніколи, він не мав відповіді на них.

Навіть для самого себе.

Вулицею процокотів екіпаж, і тиша знов залягла по кутках. Він нечутно вийшов з кабінету і посунув до спальні. Місячна сітка й тут чигала на нього. Срі­блясто-синім мереживом вона лягла на стільці, ша­фу, ліжка, на її оголені литки, що вибивались з-під ковдри. Все виглядало штучним, неприродним, як декорації на сцені.

Останній акт, подумав він, і, повернувшись до кабінету, вмостився на канапі...

Вранці, спустивши ноги на підлогу, він відчув зненацький біль у лівій литці. Холодок від нього піднявся тілом угору, спинився і застиг під лопат­кою. Аж ось одпустило. Пора на службу.

Кущі троянд, не вище колін, розкинули темно-зе­лене листя. Пелюстки квітів повільно скидали краплі роси. Майже щодня він оглядав кущі, і кожного разу вони видавалися йому інакшими, точнісінько як лю­ди. Може, всі ми були колись квітами? Беатріче — бордова троянда, Вона — жовта, я...?

Витягнув з нижньої шухляди столу нотатник і замірявся писати. Краплі роси на пелюстках жов­тих троянд. Ця картина й досі стояла перед очи­ма. Раптом наче здалеку до нього долинув голос:

— Вас кличуть!                         

— Хто? Куди?

— До телефону...

Начальник-товстун ледь відірвав важке тіло від крісла, вказуючи йому на місце по той бік масивного дубового столу.

— Читав, читав ваші новели... артистичні ре­чі,—соковитим баритоном процідив товстун замість вітання.

Театр... Він зроду жодної газети не відкрив, не то книжки. Так і кортіло запитати, чи знає хоч букви. Натомість, немов збоку, почув власний голос:

— Невже мої скромні спроби заслужили на вашу увагу?

— Не кажіть! Наша установа має пишатися, що в ній працює такий відомий літератор.— Товстун раптом відірвав могутнє тіло від крісла і поніс його кабінетом просто на нього.— Мій друже, ви куль­турна людини та й працівник непоганий. Послухайте моєї поради. Пишіть ваші прекрасні новели, етюди, шкіци, пишіть... Але політики не чіпайте — то не ваша стихія.

Завіса відкривалася. Виявляється, перші оплес­ки— то лиш маскарад, і під плащем принца — звичайнісінький мундир екзекутора. Навіть глянув довкола, чи немає часом ще й шомпола? Тоді перевів погляд на руки товстуна. Ні — не в крові. Воскові пальці, немов у мерця або механічної істоти, що рухається стільки, наскільки стачає заводу пружи­ни. Тільки хто ж її завів?

— Пан, мабуть, вважає мене якимось карбона­рієм?

Питання не сподобалося. Товстун скривився і сів поруч. І ще тихше, немов переказуючи останню плітку про дружину губернатора, процідив:

— Друже, ваша «Просвіта» — товариство, ді­яльність якого, м'яко кажучи, часом виходить за межі роботи подібних інституцій. Мені було б шкода, якби через це ми змушені були відмовитись від ваших послуг...

Аж ось воно що. Тільки тепер він помітив... Так, саме пальці — довгі, гнучкі, нагадують йому не то шомполи, не то хвости батога. Вони витягнулись, скрючились і, здавалось, ось-ось схоплять його за горло. Важко задихав. Зненацький біль ожив під ложечкою.

— Я подумаю над тим, що ви мені сказали,— видушив із себе.

— От і добре, от і добре,— занепокоївся тов­стун.— Я вас більше не затримую. І чекаємо нових студій.

— Тебе викликали до магістрату? — сухо запи­тала Вона, розставляючи посуд на вечерю.

— Так, але то дрібне.

— Таке дрібне, що ти не повернувся до бюро і вже цілий вечір не встаєш з канапи?

Він барився з відповіддю. Бачив, що Вона пережи­ває за нього, а не відповідав. її голос трохи драту­вав. Здавалось, варто йому прохопитись хоч словом про розмову в магістраті, і знов почує: сам винний, слід було бути обережнішим на засіданнях «Просві­ти». Він це чув не раз, і нічого нового Вона не скаже.

— Мене попередили, якщо «Просвіта» не припи­нить політичної роботи, я залишусь без місця,— процідив знехотя.

Вона витримала цю фразу спокійно.

— Ну, й що ти відповів?

— Нічого, сказав — подумаю.

Вона мовчала. Запала тиша. Хитка рівновага між буттям і небуттям. Здавалось, перший-ліпший звук розірве її, як вулкан, що збурює гірську породу.

Він подивився в її очі, повні сліз і горя. Холодок пробіг під серцем. Він хотів пригорнути її, заспо­коїти, сказати, що все якось влаштується, але розу­мів— це неможливо. Прірва пролягла між ними.

— Беатріче! — подумки вихопилось у нього. На­че молитва до бога. Наче вона, Беатріче, яка його кохає, може все зрозуміти, може знайти вихід з цього безвихідного становища.

Обережно опустивши ноги з канапи, щоб бодай не розколихати той пекучий сердечний біль, він по­чвалав у кабінет. Намацав сірники в кишені і кресо­нув, розпалюючи гасову лампу. Як одразу переміни­лося все. Стілець, шафа, стіл, немов заскочені зне­нацька за потаємною змовою, кинулись на свої місця. Тіні, як привиди, розповзлись по кутках, стали і очікувально дивились на нього. Він схилився над столом і зробив вигляд, що їх не бачить, але точно знав, що вони чигають на нього. І варто лиш ворух­нутись, як кинуться, почнуть душити.

Зібрав останні сили і наготувався писати. Писати і нічого не бачити — це спасіння. Але в душі булопорожньо, як у висхлому колодязі, що гудів власною луною.

Хіба умерти? Ні Вона, ні Беатріче не постраж­дають від цього. Що він може їм дати, крім горя? В цій думці про смерть на мить відчув заспокоєн­ня. Підійти до шафи і ковтнути отруту, що припас колись. І ввійти у царство спокою, де вже ніщо не розколише його нервів. Обітований берег і пристанок усіх надій. Кілька кроків відділяють від нього. Але тіло немов розбив параліч. Він не міг ворухнутись. Хотів покликати на поміч, а неси­ла. Це — межа, зрозумів він. Там, за нею,— бо­жевілля.

Червоне сонячне світло затопило кімнату. Вогня­ний диск пломенів удалині. На його фоні він розгле­дів фігуру — струнку жіночу постать. Вона теж, як сонце, випромінювала світло і тепло. Беатріче! — вгадав він. Вона йшла повільно, вона пливла. Тільки віддалялась чи наближалась?—зрозуміти не міг. Схопився покликати, затримати — і впав знову на стілець.

У двері постукали. Він озирнувся — де б схова­тись?

Ховатись було ніде.

Увійшла Вона — спокійна, впевнена. її неквапні, розважливі рухи немов говорили — Вона знає щось таке, що вивищує її над ним.

— Так далі тривати не може,— почув він холод­ний, колючий голос.— Я не збираюсь ні про що просити, але врешті ти мусиш сказати, як нам жити далі? — Тільки тепер він помітив у її руці лист. Вона обережно поклала його на стіл перед ним. Одразу впізнав почерк Беатріче.— Це єдине, що я хочу і на що, сподіваюсь, маю право.

Пекучий сором, жаль і відчай охопили його. ЇЇ спокій, гідність збивали з пантелику. Розлучення...— заклякло у нього в горлі. Вона щось говорила, та він не слухав, відчував лиш, як повільно провалюється кудись у безодню, як згасають останні промені чер­воного сонця, як за обрієм ховається постать Беатрі­че, до якої він тягнеться, а дотягнутись не може... Вона продовжувала про дітей, про їхні спільні іде­али, про перші роки кохання, про його ніжні листи, і при цьому лишалася незворушною — ні сльозинки, ні докорів — сухий бухгалтерський підсумок їхнього життя.

Він слухав і не слухав, бачив щезаючу постать Беатріче і думав, що, можливо, там, у безодні, вони нарешті зможуть бути разом. І він сказав:

—     Вибач, якщо все це можна вибачити. Я не залишу сім'ї, коли навіть доведеться переступи через себе.